Статистика |
Онлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0 |
|
|
|
У розділі матеріалів: 9 Показано матеріалів: 1-9 |
|
Тут народився Дмитро (Байда) Вишневецький, засновник козацької
дружини на Малій Хортиці, що стала першим прототипом Запорізької Січі
на Дніпровських порогах. |
Один із перших козацьких гетьманів України, який у 1554-1555 рр.
збудував на Маліх Хортиці фортецю, започаткувавши Запорозьку Січ. |
Наприкінці XVI ст. справжнім шлягером на теренах
Центрально-Східної Європи була пісня про гордого і
відважного лицаря Байду. Вона здобула велику популярність
насамперед серед українців, а крім того, й у інших
народів, які так чи інакше потерпали від турецького гніту,
— болгар, поляків, словаків, сербів, македонців, чехів. |
Козацтво - із XV—XVI ст. збірна назва козаків в Україні й порубіжних
державах. Слово «козак» тюркського походження, що означає «вільна
людина», «страж», «конвоїр», «воїн-найманець», «шукач пригод» тощо.
Воно вживалося стосовно вільних людей які населяли південноукраїнські
степи. Унаслідок Національно-визвольної війни українського народу
середини XVII ст. козацтво стало привілейованим станом. |
Володіючи широкими степами, що простилалися на величезну відстань на схід і
захід від ріки Дніпра, запорізькі козаки при всьому цьому завжди вважали центром
своїх вольностей ріку Дніпро: на Дніпрі чи поблизу Дніпра вони постійно
влаштовували свою столицю, Січ. Назва козацької столиці — «Січа, Січ» — виникла,
без сумніву, від слова «сікти», «висікати» в розумінні рубати, отже, має
однаковий корінь з великоруським словом «засіка». Доказом цього служать
документи минулих віків, що дійшли до нас, котрі розкривають весь хід поступової
колонізації нових дніпровських степових місць, яка йшла зі старої Малоросії на
Низ. |
Слово «козак» — східного походження, очевидно, тюркське. Воно означало
вільний воїн, вільна людина, їздець. У розумінні «вільна людина,
незалежна від феодала й уряду» це слово закріпилося в Україні.
Перші вірогідні згадки про козацтво відомі з кінця XV ст. Тоді
українські козаки згадуються в дипломатичному листуванні між Росією,
Польщею, Кримом, Туреччиною, Молдовою і Валахією (1489, 1492, 1494,
1499 pp. та ін.). |
В XV—XVII ст. у зв'язку з удосконаленням методів землеробства
степові області України стають придатними для ведення землеробства (до
цього землеробство було переважно в лісовій зоні). Шляхта Речі
Посполитої починає вимагати привілеї на землю у степових областях
України. Утворюються величезні панські маєтки, які вирощують зерно для
експорту в Європу. Люди, які проживають на цих землях передаються
шляхті разом із землею (земля чогось варта лише тоді, коли її є кому
обробляти). Людей це не влаштовує і велика кількість їх іде далі в
степи, куди з часом також можуть прийти пани. Саме ці люди і поповнюють
склад козаків. |
Відтоді, як 1240 р. було
зруйновано Київ, головною ареною подій української історії стає
Галичина та Волинь. Проте на кінець XVI століття центр подій
переміщується на схід у Придніпров’я, яке протягом довгого часу
залишалося малозаселеним. Розгоряється давня боротьба між осілим людом
і кочовиками, посилювана протистоянням християнства та ісламу. Гніт, що
поширився у заселених західних районах породжував численних утікачів,
які надавали перевагу небезпекам пограничного життя перед кріпацтвом.
Унаслідок цього з’являється новий стан - козацтво, що селилося на
порубіжних землях. |
Нові явища у суспільно-політичному житті українських земель, передусім
зародження і розвиток фільваркової системи землеробства, мали серйозні
наслідки — все більше посилювався феодально-кріпосницький гніт
українського селянства, який доповнювався обмеженнями національних і
релігійних прав українського народу. Наступ феодалів на селянство
породжував хвилю антифеодальної боротьби, найбільш поширеною формою
якої були селянські втечі. У Галичині, Західному Поділлі, Волині, де
раніщ усього виникла фільваркова система господарства, втечі селян
стали масовим явищем. Українські селяни групами, сім'ями, цілими
селищами втікали у майже безлюдні східні і південні окраїни Поділля,
Брацлавщини, Київщини.
|
|
|