Один із перших козацьких гетьманів України, який у 1554-1555 рр. збудував на Маліх Хортиці фортецю, започаткувавши Запорозьку Січ.

   Наприкінці XVI ст. справжнім шлягером на теренах Центрально-Східної Європи була пісня про гордого і відважного лицаря Байду. Вона здобула велику популярність насамперед серед українців, а крім того, й у інших народів, які так чи інакше потерпали від турецького гніту, — болгар, поляків, словаків, сербів, македонців, чехів.

   Козацтво - із XV—XVI ст. збірна назва козаків в Україні й порубіжних державах. Слово «козак» тюркського походження, що означає «вільна людина», «страж», «конвоїр», «воїн-найманець», «шукач пригод» тощо. Воно вживалося стосовно вільних людей які населяли південноукраїнські степи. Унаслідок Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст. козацтво стало привілейованим станом.

   Володіючи широкими степами, що простилалися на величезну відстань на схід і захід від ріки Дніпра, запорізькі козаки при всьому цьому завжди вважали центром своїх вольностей ріку Дніпро: на Дніпрі чи поблизу Дніпра вони постійно влаштовували свою столицю, Січ. Назва козацької столиці — «Січа, Січ» — виникла, без сумніву, від слова «сікти», «висікати» в розумінні рубати, отже, має однаковий корінь з великоруським словом «засіка». Доказом цього служать документи минулих віків, що дійшли до нас, котрі розкривають весь хід поступової колонізації нових дніпровських степових місць, яка йшла зі старої Малоросії на Низ.

   Слово «козак» — східного походження, очевидно, тюркське. Воно означало вільний воїн, вільна людина, їздець. У розумінні «вільна людина, незалежна від феодала й уряду» це слово закріпилося в Україні.

    Перші вірогідні згадки про козацтво відомі з кінця XV ст. Тоді українські козаки згадуються в дипломатичному листуванні між Росією, Польщею, Кримом, Туреччиною, Молдовою і Валахією (1489, 1492, 1494, 1499 pp. та ін.).

   Нові явища у суспільно-політичному житті україн­ських земель, передусім зародження і розвиток фільваркової систе­ми землеробства, мали серйозні наслідки — все більше посилював­ся феодально-кріпосницький гніт українського селянства, який доповнювався обмеженнями національних і релігійних прав украї­нського народу. Наступ феодалів на селянство породжував хвилю антифеодальної боротьби, найбільш поширеною формою якої були селянські втечі. У Галичині, Західному Поділлі, Волині, де раніщ усього виникла фільваркова система господарства, втечі селян ста­ли масовим явищем. Українські селяни групами, сім'ями, цілими селищами втікали у майже безлюдні східні і південні окраїни По­ділля, Брацлавщини, Київщини.