Була у січовиків своя артилерія. Деякі історики вказують, що Січі постійно, було 50 гармат. Жоден запорозький кінний загін не виступав у похід без артилерії. Серед козаків були особливі військові чини, так звані пушкарі, які відали артилерією, а для розміщення гармат існувало окреме приміщення, пушкарня.
   Однак головною рушійною силою січовиків було кінне військо. У народних піснях і думах козак без коня майже немислимий. Лише верхи на коні можна було наздогнати такого невловимого і всюдисущого вершника, яким був татарин, особливо буджак. Кінь необхідний був і для стрімкого, упереджувального походу, і для блискавичної атаки ворожого табору. Кращих коней запорожці частково розводили у своїх власних степах, частково здобували у татар; витривалість, прудкість і порода запорозьких коней відомі були в Польщі, Росії і навіть у Західній Європі.

   Постійна боротьба з зовнішніми ворогами вимагала у запорожців особливу увагу приділяти військовій підготовці та освіті майбутніх козаків. Для цього було створено цілу систему військового вишколу, яку за вимогливістю прирівнювали до спартанської.
   Крім дорослих, які безперервно приходили на Січ, туди потрапляло чимало хлопчаків; одних приводили батьки, щоб навчити їх військового мистецтва; інших козаки підбирали на війні й усиновляли; третіх, особливо круглих сиріт, брали замість дітей; четвертих, найчастіше небожів або синівців, тобто племінників, випрошували у батьків; п'ятих заманювали до себе гостинцями й ласкою.

   Спробуємо, призвавши на допомогу свідчення деяких авторитетних дослідників козацького побуту і народну поголоску, висвітити окремі, найбільш загадкові моменти історії запорізьких козаків, особливості їхньої культури.

   Оповіді іноземних мандрівників та дипломатів, що побували у XVI-XVIII ст. на Запоріжжі, містять в собі чимало вельми цікавих звісток про побут козаків. Дійсно, іноземці часто записували у своїх щоденниках, листах, повідомленнях те, що проходило повз увагу козацьких літописців. Для козака були звичними і його одяг, і його їжа, і його звичаї, він звертав увагу на щось небуденне, цікаве для нього - походи, битви тощо. Інша річ - іноземний мандрівник: для нього екзотичним був весь побут козацтва, він відрізнявся від того, що був у Західній Європі, а отже, був вартий уваги, запису. Ось так дійшла до нас велика кількість повідомлень про побут козаків.

   Козак сидів на вершині пагорба влітку, а його обливали водою до того часу, доки йому не ставало всеодно, звідки на нього ллють воду. Потім його лишали сохнути під сонцем, доки жар сонця переставав його зачіпати...

   Ім'я Устима Кармалюка стоїть поряд з ім'ям майже міфічного Олекси Довбуша. Він один, із тих, хто заперечив думку про український народ, як народ інертниний, пригнічений, не здатний до бунту. Ще за життя про нього складали легенди і пісні, а обсяг художніх творів про Кармалюка в десятки разів перевершує обсяг документальних джерел. Його повстанська діяльність тривала понад двадцять років, охопила крім Подільської губернії частину Київщини і Бессарабії.

   Життя цієї людини оповите легендами. Іван Дмитрович Сірко (близько 1610 – 1680), славетний кошовий отаман Запорозької Січі уособлював, мабуть, як ніхто з когорти визначних українських полководців XVII століття, лицарську вдачу. Військовий і політичний український діяч, до самої смерті, обирався січовиками кошовим отаманом, тому й цілком справедливо вважався найуспішнішим оборонцем українського народу.